Подорож до Ельдорадо - Страница 11

М’яка долоня лягла доктору на плече. Дівчина стояла біля його крісла.

— Даруйте, добродію. Я вас впізнала. Ви доктор Ген, чи не так?

— Так, — промимрив у відповідь і підвівся.

Вона легенько натиснула долонею на плече:

— Нічого, нічого, сидіть. З вашого дозволу, і я біля вас присяду. Я взагалі науковими симпозіумами не цікавлюся. Це друзі якось затягли до вашого клубу. Пам’ятаєте — ви з повідомленням виступали? І подумати не могла б про такі дива! Скажіть, як почуває себе ваш двійничок? Що, що? За два-три тижні встане? Що ж ви з ним будете робити?

Доктор аж ніяк не був схильний до розмови, та ще з незнайомою дівчиною, але не міг же він послати її під три чорти.

— Тут важливо з’ясувати принципову можливість відтворення з допомогою матриці точної біокопії. Ну, от, скажімо, з вами стався нещасний випадок, ви загинули. Тоді беруть вашу матрицю і формують копію. Так ми збираємося вчинити з Ізоль-Голом.

Дівчина зайшлася дзвінким сміхом.

— Ой, докторе, не смішіть… Але ж копія Ізоль-Гола знатиме, що вона копія. Чи не так?

— От саме це мене й турбує, — сухо відповів Ген.

— І про які нещасні випадки ви кажете? — докинула співбесідниця. — Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

Доктор мовчав. «Що ж ти можеш пам’ятати? — подумав він. — Твої очі свідчать, що ти живеш у першому періоді і тобі не більше вісімнадцяти років. Твої очі не обтяжені побаченим і почутим. У них непідробна юність».

— А ви, даруйте, в якій галузі спеціалізуєтесь? — доктор намагався змінити тему розмови.

— Поки що обслуговую обчислювальні машини в ІЦ, в лабораторії Енца. Ви його, певно, знаєте? А що далі робитиму, ще не знаю. Генетики кажуть, що в мене непогані пластичні дані. Можливо, буду танцювати. А ви любите танцювати?

— Щиро признатися, ні. Не захоплююся. Не пробував.

Дівчина вередливо склала рожеві вуста бантиком, від чого кінчик кирпатенького носа піднявся ще вище і, ніби в безнадії, махнула рукою.

— Ви надміру похмурі.

Гену припала до душі безпосередність дівчини, ба навіть розважила трохи.

— А от і неправда, голубонько. Є набагато похмуріші. Взяти хоча б Тау… Відмовляється регенеруватися!

— Бо він теж не любить танців, — категорично відрізала дівчина. — Той, хто не танцює, здатен на всілякі дурниці. Ой, даруйте! Але ж ви, певно, просто не пробували. Якби ви спробували, то зрозуміли б, як багато втрачаєте. — вона знову поклала йому руку на плече. — Хочете, їдьмо зі мною. Я сьогодні показуватиму в пластичній майстерні новий танець. Я придумала чудовий комплекс рухів. Їх дуже легко засвоїти. — Вона мимоволі кілька разів повела плечима в такт тільки їй відомій мелодії і рішуче хитнула головою: — Їдьмо!

— Та я й так їду з вами, голубонько, — сумовито усміхнувся Ген. — Але я маю зійти на зупинку раніше. — Потяг тим часом увійшов у тунель, спалахнули світильники. — У мене невідкладні справи.

— Ех ви! — розчаровано стріпнула дівчина довгими віями. — Справи… От що, — рішуче заявила вона по хвилі, — дайте про себе знати, коли виберете вільний час. Номер мого особистого радіотелефону 25–35. А ім’я — Па-де-Па. Па-де-Па. Запам’ятали? Я обов’язково поведу вас у майстерню. Просто не знаю, як вас терпить дружина! Ви обіцяєте озватися?

— Якщо ви так наполягаєте… Може, й справді мені пора взятися за танці.

— От і добре. Гарного вам настрою! Це ж ваша зупинка? На все добре!

Доктор зійшов з платформи № 49 і незабаром опинився на станції фунікулера. Він викликав до похилої платформи невеликий, на кілька місць, відкритий вагончик, сів. Вагончик поволі рушив похилим прозорим тунелем униз.

Поїздка до Біоцентру, розташованого на двокілометровій глибині, завжди приносила Гену насолоду. Ось і тепер, хоч як заклопотаний, стривожений, не може відірвати очей від підводного царства за товстими прозорими стінами арочного тунелю. Тунель лежав на твердому ґрунті схилу підводного хребта. Там, угорі, острів, біля його підніжжя, на невеликій глибині, на підводному плато — океанаріум… Спускаючись вниз, цікаво спостерігати, як міняється флора і фауна підводного світу. Поки що вода зелена. Буйні зелені макроцистіси густим лісом оточують тунель з обох боків, їхні гнучкі стебла тягнуться аж до поверхні води. Поміж ними внизу розрослися дрібніші водорості — ламінарії, алярії, фікуси. Дно, а де-не-де і стіни тунелю обліпили цілі колонії коралів, кремнієвих і вапнякових губок, молюсків, розпустили свої пишні павичеві хвости морські лілії.

Вода синішала і синішала, поки зелений колір зовсім не зник. Тепер дно встеляли товсті бурі водорості — майже незворушні, похмурі. Переважали сині, фіолетові, чорні тони. Потім пішли червоні водорості-багрянки. Низенькі, непоказні кущики. Живий світ біднішав і біднішав. Якби не штучне підсвічування, за стінами вже не можна було б нічого розрізнити. На півкілометровій глибині вода спохмурнішала, стала чорно-голубою, а згодом — геть чорною.

Ген заплющив очі. Він не любив цього кольору, цієї глибини і її володарів — істот з білою безбарвною масою, з пукатими телескопічними очима, малорухливих, жадібних. Майже не рухаються, чекають, доки здобич сама не наразиться на їхні роти-пастки чи поки згори не опустяться чиїсь недоїдки…

Вагончик спинився — ніби в подушку тицьнувся тупим носом. Ген зійшов на платформу, що утворювала водночас і невеличку площу. Склепіння над нею яскраво підсвічувалося, і його різноколірні плитки зблискували, сяяли, аби розвіяти у подорожнього неприємне враження від останньої ділянки підводного шляху. Якщо уважніше придивитися до склепіння, то виявиться, що безсистемно, на перший погляд, розкидані різноколірні плитки — квадрати, прямокутники, трикутники — утворюють символічні силуети дивовижних птахів, риб, різних земних і підводних істот, а посередині — людина із жезлом у правій руці. Ні, вона не погрожує тим жезлом, а ніби диригує гармонійним царством живого. По кутках склепіння різноколірні плитки утворювали хитромудрі кетяги нуклеїнових кислот — носіїв спадковості.