Подорож до Ельдорадо - Страница 3

Гай-гай, розчуленість далеко може нас завести! Тим-то мужньо утрімо запізнілу сльозу і тримаймося рятівних фактів невмолимої історичної послідовності.

1 квітня 1966 року завпунктом Панько Федорович Галасун прийшов на роботу, як завше, рівно о 9-й ранку. Настрій у нього був препаскудний. Безпосередніх причин того настрою він і сам не міг би назвати. Звечора ж нічого такого не вживав. Він взагалі принципово такого не вживає. Але про це скажемо пізніше. Весна видалася рання, дружна, метеорологи обіцяли день сонячний, теплий. Нічого не змінилося і в його кабінеті. Навпроти старого конторського столу з двома важкими подряпаними тумбами так само незворушно блимав підсліпуватим пожовклим дзеркалом диван довоєнного випуску. Дзеркало увінчувало його височенну дерматинову спинку і, очевидно, виконувало суто декоративну роль, бо скористатися ним за призначенням змогли б хіба що гравці збірної баскетбольної Союзу. Панька Федоровича та обставина не турбувала — він і так знав: має поганий вигляд. Хоч у вазі ще не втратив, але обличчя останнім часом якось зжухло, зморщилося, наче суха груша. Очі втратили живий блиск, білки пожовкли, мов оте дзеркало.

Галасун важко зітхнув, співчутливо обмацав очима потрісканий дерматин, перевів погляд на величезний порожній сейф, що придавив підлогу в кутку поряд з диваном. Це була теж добротна річ, зроблена на совість, сказати б, на віки. Хоча жовта, з розводами «під дуб» фарба і облупилася де-не-де, сейф загалом не втратив у вазі і мав невимушено імпозантний вигляд.

Галасун ще раз важко випустив повітря з легень, зняв велюрового капелюха, повісив його на розкарякувату дерев’яну вішалку, потому звільнився від сірого довгополого макінтоша і, пригладивши завченим автоматичним рухом колишнє волосся на голові, сів за стіл. Крісло під ним жалібно зойкнуло та й вмовкло. Зав утретє зітхнув і заплющив сумні очі.

Ні, він заплющив очі зовсім не тому, що не хотів бачити свого кабінету. Ні. Тільки тут до нього й поверталося ледь вловиме відчуття врівноваженості, впевненості. Кабінет Галасун спорудив своїми зусиллями. Методом народної будови. Найняв двох халтурників, ті відгородили дошками закуток халабуди, обклеїли дошки шпалерами. Поставили диван, стіл, крісло, вішалку, які звалила біля пункту сім’я із сусіднього будинку, що умеблювалася по-сучасному. Сейфа, котрий люб’язно запропонувала якась установа після чергової реорганізації, халтурники вдвох не подужали. Довелося підсобити їм, і ось тепер у нього є кабінет. Персональний. І якщо взяти до уваги теперішнє становище Галасуна, то цілком пристойний.

То чому ж все-таки Панько Федорович заплющив очі, то чому все-таки у нього препаскудний настрій? Які думи важко обсіли йому голову, що змушений підперти її обома руками?

Ах, звідки мені знати? Я ж не Мессінг.

Тим часом за перегородкою дзенькнуло відро, почулося вдоволене хоркання, заплюскотіла вода. Семен Михайлович Купчик, єдиний підлеглий Галасуна, напував двох кляч, тяглову силу приймального пункту. І хоча я не Мессінг, та осмілюсь твердити, що в голові Галасуна роїлося цієї хвилини таке: «Приплентався працівничок! Коні ситі б’ють копитами! А колись же їздив я і на газику, і на «Побєді», і навіть на «Волзі»… Е-е-ех! Як у тій пісні… Ти машина, ой ти железна, куди милого завезла? Ге-е-е-ей, ю-ха-ха-ха!.. М-да, далеченько завезла… Завезла та й викинула непоштиво на вибої, у цей кювет, у цей рівчак, у цю канаву, у яму оцю і списали, за борт викинули! Не відповідаю новим умовам! Хе! А тоді, а всю жизнь відповідав?! А тепер — ганчір’я збирати, бомажки з помийниць пакувати! Ой машина, ой ти желєзна!!!»

Одне слово, на Панька Федоровича навалився черговий жорстокий приступ керівної ностальгії. Тут і Мессінгом не треба бути.

У дворі переможно загриміли пом’яті відра, труби, іржаві бильця колись грандіозних, на дві персони ліжок, продірявлені чайники, каструлі. Невгамовні школярі ознаменували початок четвертої чверті учбового року і весни дружною здачею металолому.

Панько Федорович міцно притис долонями вуха — здавалося, то йому на душу, на серце, на голову звалюють і звалюють іржавий непотріб. Так він сидів довго-довго, а коли звільнив вуха і розплющив очі, то побачив перед себе Купчика з пожмаканим папірцем у руці. Панько Федорович миттю шаснув рукою у спідню кишеню піджака і, болісно морщачись, закочуючи очі, видобув звідти скляну трубочку з валідолом…

Не лякайся, читачу, наш герой не вріже дуба на перших сторінках повісті. Це аж ніяк не влаштувало б мене. Крім того, можу по секрету повідомити: у Панька Федоровича серце — як у вола. Не болить і ніколи не боліло. Просто в нього таке переконання, таке уявлення, що відповідальний працівник не має права з’являтися на роботу без валідолу. Несолідно. Небезпечно. І хоча сам він давно вже не відповідальний — з валідолом не розлучається.

Семен Михайлович поштиво вичекав, поки зав відкоркував трубочку, дістав таблетку, поклав її під язик і заплющив очі святого великомученика. Символічний номенклатурний ритуал було здійснено. Семен Михайлович мовив:

— Дозвольте, товаришу зав?

Зав застогнав так, ніби його ось-ось доконає інфаркт, а по народному — розрив серця. Але приймальника утильсировини те аж ніяк не збентежило. Він поклав папірець на стіл і обережно розгладив його запацьореними руками.

— Ось, товаришу зав, гляньте!

— О-о-о! — басовито застогнав Галасун і раптом зайшовся високим-високим фальцетом: — Прийми! Прийми, кажу тобі! Хтось пользувався, а ти мені на стіл! На служебний стіл!