Подорож до Ельдорадо - Страница 39

— Почуваю себе добре, дуже добре! — відгукнувся Ізоль-Гол. — З нетерпінням чекаю тієї хвилюючої миті, коли… Даруйте, шановні гості, даруйте, якщо відчувається ельдорадський акцент. Мені важко передати радість…

— От кому б на зборах виступать! — не втримався Купчик.

— Семйон! Не балакай лишнього! Казав же тобі! — шикнув на нього Панько Федорович.

А Ліліан Коко, трохи відійшовши від недавнього переляку, зауважила:

— Звичайно, коли в запасі вічність, можна чекати. Хай би спробувала вона у нас!..

Галасун, зберігаючи незалежний вигляд, кинув недбало:

— Це у вас, дамочка. Не валіть все в одну кучу. Що-що, а чекати в нас уміють.

Що саме він хотів сказати цим, невідомо.

Розмова тим часом перекотилася в інше русло. Члени Комісії відповідали, відповідали поперемінно… Невдовзі всім стало ясно: так можна просидіти за столом і місяць.

Семирозум запропонував зробити бодай вибіркову екскурсію по Ельдорадо, бо — як там у вас висловлюються? — краще раз побачити, ніж сто разів почути. Гості пристали на його пропозицію.

Коли виходили з Форуму, аби дістатись найближчої станції спіральки, Семирозум відстав трохи і притримав Галасуна:

— Наскільки я зрозумів, ви в експедиції за старшого? У мене до вас, даруйте за нескромність, шановний добродію Галасун, одне запитання. Чи не могли б ви сказати, звідки ви узнали про точне розташування Ельдорадо і про яку таку карту вели розмови з своїм колегою в Києві? Якщо вважаєте за неможливе відповідати…

— Чого ж, — з готовністю відповів Панько Федорович, — що касаїця передового і прогресивного, ми завжди раді, товаришу голова Комісії, поділитися… — Він гукнув Купчика, той витяг з кишені поліхлорвініловий мішечок, вийняв звідти старовинну карту.

Семирозум розгорнув її, довго вдивлявся в кружечок і латинський напис біля нього, потому повернув карту і тільки плечима знизав. Стенлі Хар, розмовляючи з Геродотіусом, весь час озирався на трійцю, що відстала. Він був занепокоєний.

●

У вагонах спіральки, на платформах, на ескалаторах — скрізь ельдорадці зиркали на гостей. Вони намагалися робити це якнайскромніше, не бути нав’язливими, та все ж побороти цікавість не могли. Галасун і Купчик уважно слухали пояснення членів Комісії, хоч, правду кажучи, мало що розуміли. Коко придивлялася до місцевих чоловіків і, хоч, здається, було не до цього, кільком особливо симпатичним підморгнула. На диво, це не справило на них помітного враження. Коко ще кілька разів спробувала обмінятися своїм найвиразнішим кокетливим поглядом № 1 з місцевими молодиками і засумувала… Хм! Що за чоловіки?! Невже її чари втратили тут свою силу? Дивно. Тим паче, що конкурувати, власне, нема з ким. Ну, чого варті ці тубільні баришні? Очі не підведені, нігті не лаковані. А прикраси… Ха-ха-ха! Сережки із звичайного скла, намисто із непоказного сірого граніту? Сміхота, та й годі! Печерний рівень.

І все ж Коко нервувала. Ельдорадо перестало її цікавити. Пояснення членів Комісії пропускала повз вуха. Стенлі ж не втрачав часу даремно. Прислухаючись до екскурсоводів, раз по раз націлювався об’єктивом портативної кінокамери на особливо цікаві технічні деталі і безупинно, метр за метром намотував стрічку і враження.

Ескалатор виніс їх на невеличкий майданчик. На скляних дверях, до яких попрямували члени Комісії з гостями, виднівся напис «Музей духовної і матеріальної культури Ельдорадо».

Вони зайшли в зал, заставлений зручними кріслами, щось на зразок невеличкого залу для перегляду кінофільмів. Маю на увазі ті комірчини, яких повно на кіностудіях, та й в інших установах, де колеги кіномитців і всілякі причепливі комісії переглядають свіженькі, тільки-но з творчих майстерень кінострічки. Щоправда, цей зал мав трохи незвичайну форму — не прямокутну, а трикутну, з тупо обрізаним верхнім кутом. Простора сцена займала всю основу трикутника. Гості ще роздивлялися навколо, коли назустріч їм з бокових дверей вийшов ельдорадець, очевидно, працівник музею. Семирозум запросив усіх сісти, а працівникові сказав мовою ельдорадо:

— Будьте ласкаві, добродію, загальну початкову програму. Так, так, я не помилився, — в обсязі дітей дошкільного віку. — Потому перейшов знову на українську і пояснив: — Обмаль площі в океанаріумі примушує нас все розміщувати компактно. Експонати музею зберігаються в місткому запаснику на стелажах. Залежно від потреби організовуємо перегляди в різних обсягах, комбінаціях — загальні чи вибіркові в такий-от спосіб…

Гості зрозуміли, що це за спосіб тільки тоді, коли світло в залі погасло, а на задній стінці сцени яскраво спалахнув екран. Геродотіус коментував:

— Це все вам, очевидно, відомо. Доісторичний період планети. Непролазні хащі, тропічні зарості. Ящери, іхтіозаври, динозаври, мамонти і всяка така всячина. Живі істоти покидають воду, пристосовуються до життя на суші, деякі з них знову повертаються у воду — як ось ці дельфіни. А ось і ваші гадані попередники — мавпи. Кажу, гадані, бо з таким же успіхом вашими попередниками могла бути і та частина, той різновид дельфінів, що не повернулися з суші у воду, чи то якісь інші види живого. Питання це, хоч і здається остаточно з’ясованим, не таке вже й ясне. Ми, ельдорадці, наприклад, не знаємо, якому видові істот завдячуємо своїм існуванням. А от наша планета — праматір, звідки ми прибули на Землю…

Діапозитиви на екрані зникли, натомість замелькали кінокадри, монтаж документальної кінохроніки і креслень, малюнків, схем, карт.

— Якщо хтось із вас цікавиться астрономією, то, безумовно, впізнає це сузір’я. У вас воно має назву Волос Вероніки. Ось у цій галактиці, — у верхньому лівому кутку, що нагадує собою ембріон людського організму, і перебуває наша планета-праматір Віта. Тепер вона холодна, мертва. Наше світило, наше сонце згасло. Теплове згасання, ентропія. Найдосконаліша техніка вже не могла протистояти холодові, темряві. Ми змушені були покинути Віту. Три світлоплани — з дванадцяти — довга блукають по Всесвіту, шукаючи притулку. І ось його, нарешті, знайдено. Планета Земля. Дві півкулі. Такий вигляд вони мали 2966 років тому. Атлантика… Залишки Атлантиди. Під водою тягнеться від Ісландії до Антарктиди хребет, або, як кажуть ваші вчені, Атлантичний поріг. З води виглядають лише піки, вершини того хребта — Азорські острови та наш замаскований острівець Ельдорадо. Його ми й обрали місцем посадки, бо тут не було видно жодних слідів цивілізації. На материках цивілізація, на жаль, була вже на тому ступені, коли стороннє втручання небажане, а то й небезпечне. Війни, класова і расова ворожнечі, забобони, неуцтво. Щоправда, як бачите, ми все ж пробували посилати своїх на розвідку, на поміч. Майже завжди негативні наслідки. Одних наших посланців оголошували пророками, святими, приписували їм магічні особливості, молилися на них, на їхні зображення, хоч і не поспішали користатися їхніми порадами. Інших, як бачите, мали за дурисвітів, ховали за грати, спалювали на кострищах. Строго кажучи, нічого дивного в тому нема. Різні рівні. Хоч наші цивілізації і розвивалися по-різному, вони мають деякі спільні закономірності. З бурхливим розвитком науки, техніки в потойбічному світі, з загостренням соціальних протиріч, з ростом засобів знищення і руйнування наше втручання могло б виявитися надзвичайно небезпечним. Ми були змушені цілком ізолюватися, а потім припинити й космічні дослідження, дальші пошуки у Всесвіті наших одноплемінців, виходців з планети Віта. До речі, ми й досі не знаємо, чи знайшли вони притулок у Всесвіті. А ось, будьте ласкаві, схема наведення поля маскування. До подробиць не вдаватимуся, бо вони й для мене малозрозумілі. Хто цікавиться, може звернутися до спеціалістів. Наша цивілізація на клаптику суші, який весь час зменшувався, поки не досяг теперішніх розмірів, тим часом росла, самовдосконалювалася…