Подорож до Ельдорадо - Страница 43

— Пийте, товаришочки, пийте та їжте… Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав… Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.

Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:

Ой у полі могила
З вітром говорила:
«Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла…»

Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там — у чистому полі на високій могилі…

Відчинив Миколка двері куреня та й закляк на місці, не може зрушити.

Повів голим плечем хтось на ліжнику, кинув:

— Яка це хвойда знов двері не причинила? А щоб ви повиздихали… хутірські мамули! Чи ж і вдома отак вирипуєте хату? Нема на вас жінчиного макогона!

Миколка хапав повітря ротом, мов риба в сіті, і наче й не чув того бурчання. Та ось власник сердитого голосу підняв обважнілу голову, вибаньчився на Миколку:

— Гей ти, коляднику! Чого стовбичиш у дверях? Тьху на тебе! Заходь, кажу, тут не храм божий!

Миколка поволі отямився, ступив крок, другий… Дверей він так і не причинив за собою. Та вже його насмішник і забув про двері. Зачумленими очима проводжав Миколку, що ступав, наче перший лід поплазом пробував, проводжав, та й шепотів сам до себе: «Ти диви… ти тільки глянь… га… Чи ж я ниньки перебрав, чи це сон?» Шептав, шептав та й скрикнув:

— Миколка! Мико-о-ол-ка!

За якусь хвилину забув Гармаш про свого козарлюгу, а чорнявий молодик — бандуру. А вже за півгодини звістка про появу Миколки Скоробреха облетіла весь кіш. Біля Капулівського куреня юрмилися, перемовляючись козаки. Всередину не протовпитися — набилося люду, як оселедців у бочку.

Посеред куреня за столом сидів Миколка, з усіх боків тісно затиснутий товариством. Добра чарка оковитої допомогла йому отямитися від холоду. Шапку-бирку, хустку і свитку він зняв. На ньому залишився якийсь подертий, невизначеного кольору каптан, з-під котрого виглядала добре-таки засмальцьована сорочка. Лице у Миколки було сонне, очима сумирно кліпав з-під острішків вигорілих брів. Руда щетина на щоках, розкудлана чуприна… Одне слово, зайшла людина здивувалася б, чим Миколка привертає загальну увагу, чом його поява викликала отаку веремію. Мушу зазначити, цей невеличкий на зріст рудань справді не мав за собою якихось особливих лицарських заслуг. Більше того, можна з певністю сказати, що від його руки не упав жоден татарин чи яничар. Ані на Січі, ані в походах годі було й сподіватися побачити Миколку з мушкетом чи шаблюкою. І все ж його знала вся Січ. Справа в тому, що на весь кіш не було кращого оповідача, ніж Миколка Скоробрех. Чи то в поході на чайці, коли вітер туго напина вітрило і можна дати спочинок потерплим рукам, чи то біля вечірнього вогнища, а тим паче, коли серед кола поблискує баклага оковитої, — отож завжди підсідали до нього поближче козаки, чекаючи чергової оповіді. Ті оповіді дехто намагався переповідати, а писарі з гетьманської канцелярії силкувалися навіть закріпити їх на папері, але ні з того, ні з того нічого не виходило… То були імпровізації, імпровізації настільки невимушені і смішні, що дух перехоплювало у слухачів, вони животи надривали і десь згодом не могли вже реготати, а тільки хрипіли і стогнали. Сам же оповідач ані-ні… Ані тобі усміхнеться, не здригне вустами. Наперед угадати, чим скінчиться історія, котру він починав, ніхто не міг. Та й сам оповідач не знав, куди заведе його слово. Він видихав із себе першу фразу, а потім слова, чіпляючись одне за одне, ніби самі нанизувалися й нанизувалися, поверталися несподіваними гранями, оповідь обростала дедалі новими й новими поворотами, приключками. Та оповідь текла, мов стрімка річка, — то в’юниться між високими скелями, то вибухне іскрометними бризками по крутому перепаді, то розіллється розважливо по широкій долині… І де її початок, де кінець — невідомо.

Миколка міг би говорити без перерви ніч і день, іще ніч і день, якби не треба було зупинитися, аби перехилити чарчину чи покуняти хоча б годину. Отакий був Миколка Скоробрех. І хоч прізвисько йому дали не зовсім милозвучне, та всі його любили без міри, бо так він складно говорив, що годі було й розібрати, де правда, а де вигадка. Найвідвертіша побрехенька звучала з його уст чистісінькою правдою. Кожен курінь хотів би мати у себе Миколку, та капулівці не відпускали його. І ось влітку 1615 року під час походу на Константинополь Миколка зник. Як у воду впав. На Січі так і рішили — потонув під час висадки між двома гаванями турецької столиці — Мізевною та Архіокі.

А ось тепер, через півтора року, Миколка Скоробрех об’явився. Він сидів на лавці і мовчав, а товариство заглядало йому в рота і теж мовчало. Дехто загодя пирскав у кулак.

— Гетьман іде! Гетьман! — загули в натовпі.

Протискуючись крізь стовповисько, сунув з джурою до столу сам Сагайдачний. Діставшися середини, гетьман накинув оком туди-сюди, зупинив погляд на Миколці, і очі його посвітлішали, взялися теплом.