Подорож до Ельдорадо - Страница 45

— Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого — і на тобі — острів? — перепитав Сагайдачний.

— І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова — тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі — тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти… І всі — стидно сказати навіть — без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей — скельця чорні…

Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача:

— Ну, Миколко, багато лепських побрехеньок чули ми від тебе, та ниньки ти сам себе перебрехав!

Скотився Миколка Скоробрех з лавки на тверду долівку, упав на коліна, притис руки до грудей і, — таким ще ніколи не бачили його козаки, — почав промовляти:

— Ой братці рідненькі, ой батьку наш запорозький, молю вас, повірте: на цей раз не брешу! Щоб я крізь землю у пекло провалився, щоб мене мати рідна не пізнала, щоб мене матір божа…

— Годі! — тихо, але твердо мовив гетьман. — Не чіпай матір божу, сядь. — А до джури повернувся і наказав: — Неси хутчій малювання оте, що в сагайдаку лежить. Ну, Миколко, провадь оповідь далі.

Миколка знову сів на лаву. Увесь він якось обм’якав, в очах нетутешнє світло блимало. Ніби дух живий з нього випустили.

— Ой братове, невже ж я ото старцем сто земель обійшов, усю чужоземію ногами стоптав, аби оце приплентатися в рідний курінь і вам у живі очі брехати? Не повірите ви мені, бачу, не повірите! Як побрехеньки справляв — вірили, а тепер правди боїтесь. Воно й так. Бо раз збрехавши, хто повірить? Та вже докажу. До того мене здивувало те видіння — душа сторчака дала. Ще й ще протер очі мокрою долонею, сам подумав, що з глузду здорового починаю сповзати, і пірнув під воду. А коли… а коли виринув, нічого того вже не було… Ні башти, ні тарель золотих, ні самого острова, ні навіть чайки нашої, морями та окіяном тріпаної. Нічого-нічогісінько! Сама тобі вода на всі боки, та черепашник білий з-під неї виступає де-не-де… Еге, думаю, встигну ще віддати богові душу, а про отаке диво гріх своїм не розказати.

Вибрався я на черепашник і просидів до вечора мокрий та голодний. А під вечір розбійники гішпанські нагодилися, підібрали мене. Е-е-ех, лучче б гішпанці мене на глибокому кинули знову! Не буде мені тепер ні від кого ні віри, ні шани. Скарай мене, отамане, на горло, бо тягар маю на душі великий, а життя попереду ніякого!

— Ну, вгамуйся, втишся, Миколко, тебе вже й так Всевишній скарав, — лагідно мовив Сагайдачний і розгорнув на столі цупкий кусень пергаменту, з яким якраз наспів джура. — Оце ж дивись, Миколко, тут змальоване наше море, а тут пішли землі Туреції, Греції, а ось уже й арапські піски та пустелі, а отут вас понесло в окіян… Чи не так?

— Істинно так, батьку рідний, істинно так.

— А в окіяні тут, як бачиш, чисто-чисто, і латки суходолу не видно. Де ж той острів, що тобі привидівся?

Миколка Скоробрех, важко дихаючи, нахилився над пергаментом. Повитягали шиї й козаки, намагаючися зиркнути хоч одним оком на те малювання. Миколка довго водив брудним пальцем по пергаменту, поки не тицьнув нігтем:

— Ось тут, отамане!

— От і добре, Миколко, — печально посміхнувся Сагайдачний. — Якщо вже ти видів, то має він там таки бути. Подай мені, джуро, каламаря та перо. — Гетьман зручніше вмостився і на тому місці, де лишився виразний слід від Миколчиного нігтя, обвів гусячим пером невеликий кружечок, а з боку вивів латиною: «Eldorado».

— Іди, Микольцю, спочивай. Укладіть його та гарненько вкрийте. Чи ж не бачите, чоловік божий з дороги натомився…

Сагайдачний ще якийсь час позирав задумливо на пергамент, потому згорнув його і віддав джурі.

— Така-то з нашим Миколкою приключка вийшла, братове… Не відаю, чи кидали його у воду і де справді поділася в позаторішнім бою Семирозумова чайка з доброю чвертю вашого куреня. А що сходив Миколка ті государства, то правда… Коли ще парубком учився в Острозькому колегіумі на хвилозопа, читав і я про такий край, де золото під ногами як гній, як сміття… Тільки то стара-престара оповідка, казка, яких і в нашому краї вистача. Видать, наслухався Миколка тих казок, та й не витримала слабка голова, зсунувся козак з розуму. Жалько його, та нічого тут не вдієш. Блаженний, божий він тепер чоловік. Не чіпайте його.

Так ніхто й не чіпав Миколку, ніхто від нього не чув більше смішних історій-оповідок. Ані в походи, ані до роботи, що тями потребує, його не кликали. Стеріг він курінь мовчки. Тільки як побаче золоті монети у кого в пригоршні, то очі так і зблиснуть, хоча ж ніколи до грошви жадоби не мав. Не брав його ні холод, ні голод, ні вошва густа, бо ж блаженним він став. І, як кожен блаженний, прожив до глибокої старості. Пережив Миколка і Сагайдачного, й інших отаманів, а віддав богові душу відразу після смерті найславетнішого з усіх отаманів — Івана Сірка, десь у травні 1680 року. А карта, де ото він нігтем черкнув, прислужилася ще не одній раді козацької старшини, переходила вона з рук у руки, з рук у руки. А як уже потрапила разом з пожовклим запліснявілим стародруком у Київ до когось на горище, того не знаю, а брехати не стану, бо це ж не просто повість чи роман, а документальна штука.