Подорож до Ельдорадо - Страница 29

Рішуче звівся, вийшов на кухню, відчинив дверцята невеличкої комірчини, витяг аквалангістське причандалля.

Коли обличчя щільно обтягнула маска, а на спину лягли міцно припасовані балони, Ген відчув себе краще. Тепер мимоволі мав контролювати свої рухи, а не думки. Він вийшов у коридор і, поминувши кілька дверей, зайшов у яскраво освітлений тамбур. Звідси через спеціальну камеру легко вийти в океан. Хлопчина-черговий перевірив його спорядження, скептично зміряв поглядом ласти:

— Поза минулорічна модель… Візьміть ось ці! Точно імітують плавці акули.

— Дякую. Звик до своїх.

— Як знаєте… — трохи ображено кинув юнак. — Переходьте на підводний режим.

Ген повернув вентиль на широкому поясі і ковтнув першу порцію стиснутого повітря. Юнак хряснув за його спиною дверцятами компрес-камери. Ген з приємністю відчув, як поволі ноги, а потім тулуб обнімає, пестить вода. За п’ять хвилин прозорий щит перед ним розійшовся, і Ген ступив на дно.

Його ноги по щиколотки вгрузли в м’який глобігериновий мул. Ген розсунув руками слизькі стебла макроцистісів, відштовхнувся від дна і поплив. Зону декоративної рослинності він проминув швидко. Далі поплив повільно. Нав’язливе почуття замкненості, скутості поволі полишало його. Тим-то не поспішав — приємно було відчувати, як ніжно торкаються тіла довгі пасма ламінарій, як тицяються носами в плечі, в живіт нелякливі рибки. Та й не дуже-то поспішиш тут. Час від часу доводиться пробиватися крізь кількаповерхову морську папороть, густі зарості надзвичайно плодючої гігрофіли — її повисівали на корм промисловій рибі, та риба самотужки не може впоратися з «безсмертною» рослиною.

Ген на хвильку завмер біля буйного куща гемонтії, що просвердлила наскрізь своїм корінням величезну коралову брилу. Ну й чіпка! Як же це їй вдається? А… так, так, коріння виділяє щавлеву кислоту. З-за кореневища гемонтії визирнув краб. Помітивши Гена, він насторожився і підніс догори клешні. Дурненький, кому ти потрібен? Ген рушив далі. Дорогу йому перегородило таке густе скупчення гігрофіли, що довелося буквально пробивати собі прохід. Сонячне світло ледь сягало сюди, і Гену стало бридко, коли руками наразився на щось слизьке і товсте. Але цікавість взяла своє. Що ж воно таке? Ген провів по тому слизькому долонею — воно не кінчалося… Він перебирав ластами і плив вздовж товстої кишки п’ять, десять, п’ятнадцять метрів — кінця не було… Тьху! Та це ж черв’як! Лінеус! Ген гидливо потер руки і подався в освітлений бік. Десь тут поблизу має бути плантація. Так і є. Хвилин за п’ять він підплив до великої розчищеної, яскраво освітленої площі. Вдалині мерехтіли червоними вогниками батискафи з підвішеними внизу авоськами. Аквалангісти висмикували з морського ґрунту вкриті бахромою бульби культивованої увірандри. Гарний цього року врожай — бульби сягали розмірів людської голови. У Гена мимоволі рот наповнився слиною.

Він звернув лівобіч і подався до берега. Піднімався дедалі вище і вище, зупиняючись час від часу, щоб перепочити і призвичаїтися до зміни тиску.

Випірнув у районі пляжу. Тут, як завжди, було людно, гамірно. Ген швиденько пройшов у роздягалку, здав спорядження.

Відразу за пляжем починався ліс. Тридцятиметрові рівні стовбури швидкоросту, здавалося, черкали верхівками швидкоплинні хмарки, поміж ними пнулися вгору й собі молоденькі саджанці, зеленіла густа трава. Верхів’я швидкоросту гуло під легким вітерцем рівно, неквапливо. Чим далі заглиблювався Ген у ліс, тим глибше проймав його душу той рівний, спокійний шум верховіть.

Ти рідко сидів біля води, Ген, ти вперше в цьому лісі, хоча виріс він не без твоїх зусиль. А хоч і бував на березі, не звертав уваги на хвилі, на шум, з якими розбиваються вони і знову набігають. Ти не вмієш слухати океан, просто так — слухати. Ти не вмієш слухати ліс. А вони бувають корисніші за найзапекліші, найгостріші дискусії, вони бувають мудріші від наймудріших книг. Тільки треба вміти, треба навчитися віддатися їм сповна. Ні, ні, вони не підкажуть тобі геніальних ідей, думок. Вони просто допоможуть тобі розібратися в тому, що маєш на серці, на душі. Розібратися і зважити. У чомусь розчаруватися, щось відкинути, а в дечому міцно утвердитися. Вони — і море, і ліс, і вся стихія, що оточує тебе, — великі цілителі. І цінителі. Не можна мати стихію тільки за об’єкт для експерименту, не можна.

Ген зупинився біля могутнього жовтогарячого стовбура швидкоросту, прихилився до нього спиною і усміхнувся своїм думкам. Якась стара-престара наївність лізе в голову. Злитися з природою, розчинитися хоч на мить Як це називається — пантеїзм? Наївно. А може, не так уже й наївно? Га? Він пізнав саму суть живого. Він не слабший за стихію, бо може сам відтворити найсокровенніші її процеси. Він може дати життя матерії. І все ж… І все ж, треба визнати, ці стовбури прекрасні, і небо над ними чудове, і шумить верховіття звабливо, і все те дає насолоду, яку ні з чим не зрівняєш.

З-за куща вийшла сніжно-біла коза з двома козенятами. Мати перша помітила людину і шанобливо, без остраху, а просто з делікатності зупинилася. Козенята підстрибом гайнули довкола стовбура, навколо Гена. Він присів навпочіпки. Одне козеня стрибнуло йому на коліна, тицьнулося своїми вологими губами в шорстку неголену щоку. Він обережно гладив його, відчуваючи долонею кожну шерстинку. І не знати чому очі його зволожились, і ті незримі, але відчутні вузлуваті пута, що тисли серце, попустилися, розслабли.

Коза підкралася до нього ззаду, легенько тицьнула рогами в сідниці, і Ген повалився набік.