Подорож до Ельдорадо - Страница 30

— Ах ти ж така! — він розсміявся, підскочив і погнався за козою.

Та вибрикувала між кущів, між ногами в нього плуталися козенята. Він захекався, він сміявся. Він реготав. Ну й здивувалися б ельдорадці, якби побачили ці біганки. Вони гасали між стовбурів, кущів, перескакували через рівчаки зрошення, поки захеканий доктор біології не зачепився ногами за корч і розпластався на траві. Він лежав і переводив важко подих. Він уткнувся лицем у траву і відчував її терпкувато-солодкий запах. А коли підвів голову, побачив серйозні очі недавньої пустунки. Коза уважно-уважно придивлялася до нього, ніби хотіла пересвідчитися, чи не завдав собі шкоди. Рожеві обідки довкола зіниць, очима не кліпне. Ну, що ти скажеш про такі очі, докторе біології? Ти можеш сказати: вони не переобтяжені інформацією. Більше ти нічого не скажеш, бо ти невіглас, докторе біології. Але стривай, стривай… Десь щось подібне ти вже бачив! Кинь, облиш — що за дикі асоціації! Але ж так! У тих очах світилися подібні лагідність і співчуття. Ген обхопив руками ноги, сперся підборіддям на коліна…

— Па-де-Па слухає, — мелодійно обізвалася трубка радіотелефону.

— Гарного вам настрою, Па-де-Па! З вами розмовляє Ген, доктор Ген.

— Ах, це ви! Обізвалися нарешті! Куди ж ви зникли? Я вже думала, забули. Гарного й вам настрою! Чому ж ви мовчите? У вас якісь неприємності? Докторе?..

— Ні, ні, я просто згадав… ви бралися навчити мене танцювати.

— Ой, швидше кажіть, де ви зараз, — перейшла на шепіт дівчина. — Тут зайшов наш Енц, він страх не терпить приватних розмов у робочий час.

— Тоді мовчіть і слухайте. Я на сімнадцятій платформі, тут зовсім недалечко автобар «Зелений гай». Ви б змогли?.. Коли у вас закінчується зміна?

— За годину. Я приїду. Чекайте.

У барі ще нікого не було. Ген пройшов за перегородку до невеличкої кухні. Відкрив холодильник. О! Та тут непоганий вибір! Так, так, тунець і міноги, краби, кальмари, устриці, мідії, кардіум. А це що таке? Гм! Що за сорт риби? Невже вивели без нього? Ну, гаразд, приготуємо потім страву на свій смак. А поки що вип’ємо звичайної прохолодної води. Отак! От і добре. А потім приготуємо коктейлі. До них подамо… гм, де ж вона? Ага, ось ти, голубонько — свіженька сьогорічна увірандра! Смачнішого і легшого заїдку не вигадаєш.

Ген вийшов до залу. Власне, це був не зал, а круглий майданчик, увесь оповитий диким виноградом. Вельми затишно.

З прогалин між густим виноградом видно море, ліс. А он поспішають по монорейках вагончики. Вечоріло. Ген увімкнув освітлення, присів. Незабаром по вимощеній золотими злитками доріжці, що вела від ближчої платформи до бару, щось застукотіло. Ген відвів рукою густе пасмо дикого винограду — невже вона втекла з роботи? Ні, на невеличкому електрокарі до бару під’їжджав юнак у синій спецівці. Він зупинив кар біля входу, вийняв з невеличкого кузова пакунки, піднявся на майданчик.

— Добрий вечір, добродію, — привітно усміхнувся. — Надумали відпочити тут? Дуже приємно. Допоможіть мені, будьте ласкаві, занести це на кухню. — Ген відповів на привітання і взяв з рук юнака важкенький пакунок. — Пропоную скуштувати апельбани, перший урожай, дуже смачні. Вам щось приготувати? Ні? А, ви чекаєте когось. Якщо затримаєтесь, а потім поспішатимете, посуд можете не мити, просто складіть ось сюди, в раковину, я завтра вранці маю навідатися. Даруйте, більше не затримуватиму вас, поспішаю в Клуб космонавтів. Що? Ну, як же, сьогодні там виступатиме Тау. На все добре! Приємного відпочинку!

Ген подякував і, не кваплячись, почав поратися на кухні. Він залюбки готував інколи і вдома. Цікаво, чи припаде дівчині до смаку його улюблена страва? Ген відібрав кілька сортів морської риби, стушив її в герметичній каструльці, приправив овочами, прянощами і гострими спеціями, долив трішки червоного натурального вина.

Дівчину приємно вразив і стіл, і урочистий вигляд доктора. Вони торкнулися одне одного лобами, як давні знайомі, він всадовив її в крісло. Па-де-Па відразу засипала його градом слів:

— Ви знаєте, лише тому, що пообіцяла вам прийти, не пішла до Клубу космонавтів. Тільки й розмов, що про цих двох сміливців та про демаскування. Виступатиме старий Тау. Початок за півгодини… Ви мене слухаєте?

— Аякже, слухаю. Якщо вже вас, Па-де-Па, так цікавить цей вечір, ми ввімкнемо телеоко — здається, збиралися відновити внутрішні передачі, — а поки що…

— Можете називати мене просто Па. Ой, а тут нікого нема?

— А вам що, нецікаво зі мною?

— Ой, що ви, докторе, мені з вами цікаво, але, признатися, я завжди в гурті, люблю, коли багато людей навколо, хай навіть незнайомих. Це погано, докторе? Мені кажуть, що це свідчення… ну, як би висловитися… внутрішньої порожнечі, бездумності, чи що. Тим-то, мовляв, мені і потрібні весь час нові люди, нові враження, нові місця. Хай і так. Я тільки починаю жити, мені нема чого соромитися. Я ще охоча до свіжих вражень. Ви згодні, докторе?

— З усім і цілком, — усміхнувся Ген. — А от мені вже не до гурту. Я рак-самітник. Старий-престарий. І панцир на мені шкарубкий. Але чи не час нам підкріпитися? Не знаю ваших смаків, та, сподіваюсь, ця страва вам сподобається. А коктейль… коктейль замовляйте на свій смак.

Дівчина була в захопленні від варива. Не викликав принципових заперечень і коктейль — терпкий, аж різкуватий трішки, зате ж освіжає, бадьорить. От хіба що заміцний для неї.

Па запитала, чи є тут програвач. Ген признався: не знає.

— Отак-то! Та ви ж збиралися брати урок танцю? Е-е-е, докторе, негарно з вашого боку.

— Даруйте, даруйте, Па, я просто забув. А музика тут якась має неодмінно бути. — Він подався за перегородку і швидко знайшов програвач.